ТРИ́ЗНА, и, ж.

1. У стародавніх слов’ян — завершальна частина поховального обряду, що складалася з поминальної учти, військових ігор і різних змагань. Насипали курган над померлим [слов’яни], на честь його справляли тризну, тобто влаштовували військові ігри й частування (Іст. СРСР, І, 1956, 35); Ховали Анта, як старійшину. На дворі вже до полудня зібрався весь Любяч. Жінки ішли з плачем, несли страви для тризни. Чоловіки збиралися з щитами і мечами (Скл., Святослав, 1959, 21).

2. уроч. Те саме, що по́минки. В світлиці цензурній коновки бряжчать На тризні сумній Василевій (Сам., І, 1958, 159); Він підходив до кожного з намічених на тризну гостей, брав за руку чи лацкан піджака і просив, таки дуже просив не відмовитись «дещо перекусити» (Вільде, Сестри.., 1958, 176); * Образно. Щорс дивізію полями Вів у битву грізну. Над побитими ляхами Ворон правив тризну (Шпак, Вибр., 1952, 82).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 257.