ТОЛО́КА1, о́ки, ж.
1. Залишене під пар поле, що служить пасовищем для худоби. Та орав мій милий у ярині, та й став у толоці, Виплакала карі очі за чотири ночі (Укр.. лір. пісні, 1958, 157); От скоро вже і журавлі Поприлітають в степ широкий; Забовваніє у брилі Вівчар в степу серед толоки (Гл., Вибр., 1957, 236); По голій, тісній толоці Знов худоба худа шкандибає (Фр., X, 1954, 12); Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села і підняла за собою куряву (Н.-Лев., І, 1956, 71); Щедро пекло сонце, толока яскравіла диким маком, деревієм, собачим милом (Чаб., Тече вода.., 1961, 9).
2. діал. Взагалі вільна ділянка біля села, де збиралася молодь гуляти. По тім боці, у толоці, Та й гуляли хлопці. Мене ж мати не пустила, Що в чорній сорочці (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 26); Чому мене не пускають, через яку біду? Та я таки викрадуся, на толоку піду (Коломийки, 1969, 76).
ТОЛО́КА2, ло́ки, ж., розм.
1. Звичайно одноразова праця гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи, на яку скликають сусідів, родичів, товаришів (без оплати, а за частування). [Трохим (до косарів):] Спасибі вам, люде добрі, що зібрались до мене на толоку. Чи й тепер положите весь луг, як торік? (Кроп., V, 1959, 130); В індивідуальному будівництві [у нових селах] побутує традиційна форма взаємодопомоги — толока (Нар. тв. та етн., 4, 1961, 87); // Люди, скликані для такої роботи. Після того, як будинок Варчука згорів до самого підмурка, Сафрон із сім’єю переїхав жити на зиму до свого свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці (Стельмах, II, 1962, 402); // перен. Про скупчення людей, які щось роблять. Всюди кипіла праця.. — Що це у вас така толока нині? — не втерпів таки Гриб Капелюшник з цікавості (Козл., Мандрівники, 1946, 24).
2. у знач. присл. толоко́ю. Спільно, гуртом (працюючи без оплати, а за частування). Та й викопав при долині Глибоку криницю. (Не сам один; толоко́ю Йому помагати Й добрі люде приходили Криницю копати) (Шевч., II, 1953, 257); Андрій був трохи лінивий, робив тілько те, що непремінно [неодмінно] вже треба: сіяти, косити, молотити, а більше вже — ні, тілько любив він толокою робити в кумпанії (Григ., Вибр., 1959, 258); — Хату доводиться ставити. Робимо це, звичайно, — «толокою», тобто всі сусіди, разом (Головко, II, 1957, 501).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 180.