ТОЖ.
1. спол. Уживається звичайно на початку речення, в якому підсумовується щось, робиться висновок з попереднього, з якогось повідомлення, з чогось сказаного; наближається за знач. до спол. таким чином, отже. Тож, коли вже раз попався, наче в пастку бідна миш, то сиди, немов нанявся [найнявся], не рушай, мовчи та диш! (Л. Укр., І, 1951, 274); Тож він дуже зрадів, коли матушка Прохіра прийшла до нього на пораду, ще й чоловіка свого.. привела з собою (Коцюб., І, 1955, 274); Тож, як нашлють вояків у Понтіни, на збір Галлінарський, — Все розбишацтво у Римі збирається повним звіринцем (Зеров, Вибр., 1966, 355); Тож як мудрості доходиш, — хочеться і жить, і жить! (Тич., II, 1947, 8); // Уживається для приєднання речення, що служить поясненням думки, висловленої в попередньому; відповідає знач. спол. тому, через те. Праця тут [на пошті] збірна, тож помилки одиниць стаються помилками цілого бюра [бюро] (Фр., II, 1950, 313); — Але дуже мене скортіло послухати [промову]. Тож я сховався під дошки, аби не донеслося до старости, що я був на вічу [вічі] (Март., Тв., 1954, 185); Ти [Леся Українка] йшла проти бурі, Мірялась силою з нею, Проти надії надіялась ти, Тож годиться тебе, непоклінну, Слово твоє, що міцніше за крицю, Називать Ломикамінь! (Рильський, III, 1961, 46); Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе віщувало добру днину.. Тож Ант вирішив, що йому не слід ждати, й одразу повернувся до хижі (Скл., Святослав, 1959, 7).
2. часто. Уживається для логічного виділення певного слова або для підсилення загального змісту всього висловлювання. [Йоганна:] Як я могла забути?! Тож учитель наказував повік не розлучатись, хіба що зрада станеться (Л. Укр., III, 1952, 164); І тож треба таке: з учителювання увільнили, заарештували, потім заслали, а за віщо? За те тільки, що книжки селянам читав (Тесл., З книги життя, 1949, 85); — Тож я хотів би… як найде дванадцята година — самовар щоб був готовий, хліб… ну, все, що треба! (Тич., І, 1957, 293); Ластівки завжди дивують його своїм інженерним умінням, — тож треба зуміти так зробити, щоб гніздо не відліпилось від жмуття проводів, не впало (Гончар, Тронка, 1963, 40).
Тож-бо; Тож-бо і (й) є; Тож воно́ і (й) є — уживається для підсумування висловленого кимсь. — Ти, Серьожо, як той стручок перцю: ще не пом’яв його, а він уже очі випіка. Ще не встиг я подумати, що тобі говорити, а ти вже сердишся. А того й не знаєш, що в житті людини можуть траплятися такі випадки, що без болю їх згадувати не можна. — Це правда, — з виною в голосі погодився Сергій. — Тож-бо (Тют., Вир, 1964, 166); — Де це ти забарилася, дочко? — загув він, підходячи. — Давненько вже виглядаю. — З новобранцями прощалася. — Тож-бо, бачу, що вже зарюмсана (Баш, Надія, 1960, 171); Тут перебили крики Старого: «Знаємо! чували!» Тож-бо й є! Так міркування ви дослухайте моє (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 220); Чи тож — невже, хіба. Ішов він та думав, дівчину згадав: чи тож і сьогодні плаче вона? (Вовчок, І, 1955, 149); Тож ті́льки поду́мати — виражав здивування, подив. — Еге, — говорила Антоніна до своєї сусідки, сіючи мак. — Заходить до мене генерал. Генерал! П’є молоко й питає: «Скажіть, тітонько, коли ця проклята війна кінчиться?» Тож тільки подумати, — самі генерали не знають! А я ж, кажу, звідки знаю? (Довж., І, 1958, 368).
3. присл., діал. Також, теж. Оженивсь він із Оксаною, — Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду (Вовчок, І, 1955, 72); Пізнав пан Турн пана Енея, А Турна тож Еней пізнав (Котл., І, 1952, 280); — Гнидині сини обидва, як хмара, а нічого — мовчать, тож хитрі. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати (Головко, II, 1957, 85).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 172.