ТИ́РИТИ, рю, риш, недок., перех., розм.
1. Тягти, волочити (звичайно понад силу, повільно). Упорався Хома і з вечерею; доволік усе, що постановила жінка: і борщику, і каші, і рибки, і млинців, і буханців, а далі тирить і вареників макітру (Кв.-Осн., II, 1956, 478); Бредуть вони [невольники] — півлоба голо;.. Сторожа додержує кроку; Дві шкапи віз тирять слідом (Граб., І, 1959, 306); Вовк овечку тирить (Сл. Гр.).
2. Те саме, що ти́кати1 5; совати. — Як прийде до мене в гості [Хоцінський], в’ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки (Н.-Лев., І, 1956, 125).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 120.