ТЕРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ТЕРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.

1. Утворювати часті уривчасті звуки під час руху, роботи тощо (про віз, млин іт. ін.); торохтіти. Їхала Хима з Ірусалима [Єрусалима]: тарахкотілка теркоче, а коник бігти не хоче (Номис, 1864, № 11439); Широким полем, безлюдною дорогою сунеться і теркоче маленький візок (Фр., VIII, 1952, 78); Теркотить терлиця; // безос. * Образно. Людям рота не заткаєш, а частенько вони навіть не такі злі, як би се з їх слів здавалося. От, мелють собі, щоб теркотіло, хоч муки з того млива ніякої нема (Фр., III, 1950, 117); // Деренчати (про телефон).

2. Видавати часті різкі шумові звуки (про птахів); цвіркати, цвіркотати (про комах). Пташки лящать, теркотять (Мирний, III, 1954, 137); Цвіркун теркоче; // перен., розм. Швидко, без упину говорити; цокотіти. Дядина, як та чечітка, теркоче та вичитує, а дядько коли-не-коли проведе товстим охриплим голосом (Мирний, І, 1954, 90); Анна хотіла ще щось відповісти, але Горпина шепнула до неї: — Дай спокій, сестрице! Мама все мусять теркотати (Фр., І, 1955, 61).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 87.