СІРНИ́К, а́, ч.

1. Тонка дерев’яна паличка з голівкою із легкозаймистої речовини, що загоряється від тертя. Згорнувши солому, він поліз у кишеню, вийняв сірника… черкнув — не горить… (Коцюб., І, 1955, 443); Один сірник — і все палає, Що будувалося роками (Гірник, Сонце.., 1958, 204); * У порівн. Вусаті сталевари І я, поет, відразу зайнялися Від слів отих, немов від сірника, Шаленим захватом (Рильський, II, 1960, 293).

2. тільки мн. Коробка чи інша упаковка з такими паличками. Усміхаючись, хлопець дістав з кишені сірники і став прикурювати (Гончар, Таврія, 1952, 91); Стара метушиться в темряві, як миша в пастці, ніяк не може намацати на карнизі сірників (Тют., Вир, 1964, 191); Треба неодмінно в першому ж населеному пункті закупити свічки й сірники (Смолич., II, 1958, 44).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 231.