СІМ’ЯНИ́Н, а, ч.

1. Той, хто має сім’ю (у 1 знач.). Тепер Лошаков не той. Жонатий, має діток, став поважним сім’янином, поважним громадянином (Мирний, III, 1954, 283); Уболівав [Гречкун], чи добре розміщені солдати, чи не час би попрати білизну. У землянці завжди здавався тихим сім’янином (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 96); // Людина, що має риси, необхідні для родинного життя. Огей мовчить. Він заглиблюється в себе, аналізуючи своє внутрішнє «я» як громадянина, наукового діяча, сім’янина і члена великого колективу, що взявся будувати нове суспільство (Досв., Вибр., 1959, 248).

2. Член сім’ї (у 1 знач.); родич. — Як я за його дочку давав, то думав: буде сім’янин, то вже до свого діла й прихилю його. Дак де там!.. (Гр., II, 1963, 320); * У порівн. — Які то люди добрячі! Привітали мене заїжджого, як сім’янина (Вовчок, І, 1955, 12).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 225.