СЮРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.

1. Видавати різкі, перев. високі й часто повторювані звуки (про коників, цвіркунів, птахів і т. ін.). Пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві (Мирний, IV, 1955, 223); В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун (Тют., Вир, 1964, 267); * Образно. Санька виніжувалася на траві, мрійно прислухалася, як сюрчала темрява (Горд., Дівчина.., 1954, 240).

2. у що і без додатка. Видавати дзвінкі, переливчасті звуки за допомогою свистка, гудка і т. ін. Жандарм за звичкою підносить до рота свисток.., але не сюрчить, а несхвально дивиться (Стельмах, І, 1962, 161); І от, наче вві сні, другий дзвінок, сюрчить вусатий залізничник з петлицями на комірі, шумно дихає паровоз (Гур., Новели, 1951, 140); Хтось сюрчить в сюрчок на тюремному подвір’ї, і те сюрчання так нагадує голос цвіркуна (Збан., Єдина, 1959, 178).

3. Дзижчати, хурчати (про веретено, кулю, осколок снаряда і т. ін.). У хаті було тихо-тихо,.. тільки чутно було, як веретено сюрчало (Мирний, І, 1949, 276); Сюрчала міцна нитка в дерев’янім юрку (Цюпа, Три явори, 1958, 9); [Роман:] Зараз, мабуть, знову почнуть… Чутимеш, як кулі сюрчать… (Ю. Янов., Драм. тв., 1946, 71).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 909.