СХИ́МНИК, а, ч., церк. Чернець, що прийняв схиму. А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних християн. І звір того не зробить дикий, Що ви, б’ючи поклони, З братами дієте… У Київ їздите щороку Та сповідаєтесь, нівроку, У схимника!.. (Шевч., II, 1963, 113); Сюди й туди вештались люди, хто в церкву, хто до схимника. В прихожій у схимника було вже їх повно (Тесл., З книги життя, 1949, 55); В чорному, з білими хрестами, пройшов через цвинтар схимник, закритий до очей каптуром (Кочура, Зол. грамота, 1960, 190).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 886.