СУ́ЧКА, и, ж.

1. Те саме, що су́ка 1. Знайомого він пана внучок, Добродій песиків і сучок І лошаків мінять охоч (Котл., І, 1952, 194); — Пхнула я дійницею двері у хлівок, аж звідти як не вискочить біла сучка, та мені між ноги… (Коцюб., І, 1955, 263); * У порівн. Терниця гавкала під її руками, як сучка, дрібно та голосно (Н.-Лев., II, 1956, 278).

2. перен., вульг. Уживається як лайливе слово, перев. щодо жінки. — Я тебе, сучко, роздеру! Я тебе розметаю! Шматочка живого не зоставлю! У кого се ти вдалась така неслухняна? (Мирний, IV, 1955, 27); Вони з усією селянською простотою обізвали її сучкою, згадали її полюбовників, і вона з ганьбою побігла від людей (Стельмах, II, 1962, 135).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 873.