СУ́РЖИК, у, ч.

1. Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші. — Сіяв пшеницю, а зібрав суржик! (Горд., Листи.., 1942, 11).

2. перен., розм. Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова. Угорець уже говорив йому щось бундючно й повчально, сиплячи строкатим суржиком з російсько-німецько-словацьких слів (Гончар, III, 1959, 144); Інститут.. послав експедицію до башкирських сіл Санжарівки і Боголюбівки для вивчення змін у мові переселенців із України.. Експедиція зупинилася в хаті удови Василини.. Господиня говорить тільки українською мовою, її дочка — вже суржиком (Панч, На калин. мості, 1965, 260).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 854.