СТРУ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., СТРУ́ТИТИ, стру́чу, стру́тиш, док., перех., діал. Зштовхувати, спихати. Падуть люди у пропасть, начеб їх хто стручував у темну прірву… (Черемш., Тв., 1960, 300); Хома струтив із лавки двох безсильних ямарів на землю (Ков., Тв., 1958, 41); * Образно. Пишний Юр їде, коником виграває, гострим списом.. з гір зиму стручує (Хотк., II, 1966, 23); // Витирати, знімати що-небудь. Долонями стручували [люди] піт з чола (Стеф., І, 1949, 105).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 796.