СТРУП, а, ч. Кірка, яка вкриває поверхню або краї рани, що загоюється. У свитині латаній дрожала [дрижала] Якась людина. На ногах І на руках повиступала Од стужі кров; аж струпом стала (Шевч., II, 1963, 304); Ахав [Красіцький], аж руками об поли бився, бачачи на дитячих тілах численні синяки, струпи та шрами з загоєних ран (Фр., IV, 1950, 233); [Марина:] У мене ледве затяглася струпом від твоєї ж руки рана, а ти й струп хочеш зірвати… (Стар., Вибр., 1959, 308); Ушкрябина взялася болячим, спухлим струпом (Ле, В снопі.., 1960, 51); * Образно. Роси — як ті сльози, і струпом вкривалась під ними земля (Панч, II, 1956, 377).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 794.