СТРИВО́ЖИТИ, жу, жиш, док., перех. і без додатка.

1. Викликати, вселити почуття неспокою, хвилювання. Сумна, невесела вернулася Оришка додому і не хвалилася Мотрі, щоб, бува, не стривожити (Мирний, IV, 1955, 210); Найбільш стривожило Сташку те, що Бронко став говорити неправду (Вільде, Сестри.., 1958, 549); Солов’я стривожив трепет яблуневих віт. Як же йому вищебетать на деревах цвіт! (Вирган, В розп. літа, 1959, 37).

Стриво́жити ду́шу чию (се́рце чиє) — порушити душевну рівновагу, схвилювати. Він злостував, що Тодозя знов стривожила його душу, навернувшись йому на очі (Н.-Лев.. VII, 1966, 119); І досі його шовковою хустиною пов’язується Галина, не знаючи, живе чи ні та людина, яка вперше стривожила дівоче серце… (Стельмах, II, 1962, 229).

2. Порушити спокій, спокійний або звичайний стан кого-, чого-небудь. Звістка про замах на редактора, наче грім, пролунала над Багвою, стривожила все село (Епік, Тв., 1958, 162); Звістка про те, що князь Яблуновський по шлюбі з княжною Євою осяде на деякий час у маєтку молодої дружини, облетіла і стривожила всю околицю (Гжицький, Опришки, 1962, 5); * Образно. Усі говорили нишком, щоб не стривожити пишної краси червоного неба на заході та старого лісу (Н.-Лев., VII, 1966, 7); // Привести в рух, заколивати що-небудь. Вітер стривожив листочки на осиці.

3. перен., розм. Роз’ятрити доторкуванням, уразити (рану, болюче місце). Болгаріє! В печалі ти глибокій. Ну, що сказать, щоб не стривожить ран? Це ж словом правди він [Г. Димитров] розбив той спокій, яким тебе приспать хотів тиран (Тич., ІІ, 1957, 247).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 767.