СТРИБУНЕ́ЦЬ, нця́, ч.

1. Зменш.-пестл. до стрибу́н 1. Горобчик, сіренький стрибунець, хитро клює насіннячко (Коп., Як вони.., 1948, 102); Мурахи на мову цю Так сказали Стрибунцю: — Хто улітку грає, скаче, Топче в забавках траву, Той узимку гірко плаче Під музику снігову! (Год., Заяча математ., 1961, 85).

2. перев. у сполуч. зайчик-стрибунець, коник-стрибунець. Уживається на позначення зайця, коника (перев. як епітет). На що́ вже Зайчик-стрибунець — І той урве хоч хвостика кінець, А капосній Лисиці Аж весело креснуть його по пиці (Гл., Вибр., 1951, 103); В той день ковалеві здавалось навіть, же [що] найгучніший голос має невгамовний коник-стрибунець (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 21).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 766.