СТОРОПІ́ЛИЙ, а, е, розм.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до сторопі́ти. Саня швидко рушила до селища. Сторопілий від такої несподіванки, юнак ніби прикипів до землі (Шовк., Інженери, 1956, 113); // у знач. прикм. Гриша клубком підкотився до сторопілого бандита і схопив його за ноги (Сміл., Сашко, 1957, 223); Загледівши за Валериковим плечем сторопілого Данька, він одразу вгадав у ньому людину степову, далеку від всієї цієї механіки (Гончар, Таврія, 1952, 211).

2. у знач. прикм. Який виражає розгубленість, збентеження, переляк. Сторопіле обличчя; Сторопілі очі.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 738.