СТО́ГНУЧИЙ, а, е, рідко. Дієпр. акт. теп. ч. до стогна́ти; // у знач. прикм. Кожний з жебраків хотів звернути увагу лиш на себе: милостиня.. здавалася видертою з власних рук, і тому щохвилі серед цього повзаючого й стогнучого населення підіймалися люті суперечки (Хотк., II, 1966, 65); Притаївсь в вершках дерев стогнучий вітер (Фр., XIII, 1954, 37); // у знач. ім. сто́гнучий, чого, ч.; сто́гнуча, чої, ж., розм. Людина, яка постійно стогне, скаржиться, нарікає. Як багато їх, отих стогнучих!.. Ранком устань як тільки хочеш рано, а вже почуєш його десь, отой стогін (Хотк., І, 1966, 121).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 724.