СТАРЧИ́ХА, и, ж. Жінка, що старцює; жебрачка. Коло самісінького порога довгими рядками посідали на обід старці та старчихи сливе з усіх ближніх сіл (Н.-Лев., III, 1956, 8); * У порівн. Прийшла [Ганна] змучена, боса, в подертому одязі, як старчиха (Гончар, Таврія, 1952, 420); // Дуже бідна, убога жінка. [Микита:] Я не віддав би [дочку] за Колодку. Чим він надзвичайний чоловік? [Митродора:] Наша дочка не буде за ним старчихою (Сам., II, 1958, 165); — Хто мені скаже, чи не залишиться старчихою моя жінка і донька, якщо я спродамся і поїду за океан?.. (Стельмах, І, 1962, 197).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 665.