СПІВА́ЧКА, и, ж. Жін. до співа́к.— А тепер, діду, заспівайте нам на прощання, бо завтра вже не побачимось,— звернулась до його [нього] молоденька учениця драмкурсів, сама неабияка співачка (Вас., II, 1959, 521); Пісня замовкла, либонь уста у співачки зайнялися іншою роботою (Л. Укр., III, 1952, 660); Скільки б не було в гурті співачок — Остап розплітав найскладніше плетиво голосів, відрізняв з-поміж них сріблясту нитку Олесиного (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 80); Хтось крикнув: «букета!» — і цілі пучки квіток полетіли під ноги співачці (Мирний, III, 1954, 273); Я розповів офіцерові, що ми актори — моя дружина навіть співачка (Досв., Вибр., 1959, 68); Я вчора випустив з темниці Співачку зборкану [приборкану] мою: Нехай летить між вільні птиці, Щебече весело в гаю (Граб., І, 1959, 274); Я співачка недолі страждущих.. тому, що не можу бачити і не жаліти, що між людьми забагато голодних, нещасних… (У. Кравч., Вибр., 1958, 242).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 516.