СПУХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СПУ́ХНУТИ і рідко СПУ́ХТИ, хну, хнеш; мин. ч. спу́хнув і спух, ла, ло; док.

1. Ставати ненормально, хворобливо пухлим, набрякати від скупчення рідини в тканинах тіла; опухати. [Дуенья:] Сеньйора бачить, як напухли руки?.. [Анна (глянувши на руки дуеньї):] А справді, спухли (Л. Укр., III, 1952, 391); Оксен лежав щокою на снігу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося снігу (Тют., Вир, 1964, 538); Ранком Наталка пішла до школи, повернулася як і завжди, — тільки її руки були подряпані, а ніс — трохи спух (Ю. Янов., І, 1954, 24); // Надуватися, набрякати від напруження (про жили, кровоносні судини). Спухали, натягувались жили на скронях, і стугоніла, розриваючись од лютого болю, голова (Стельмах, II, 1962, 180).

◊ Бода́й (щоб) він (ти, вона́, воно́, вони́) спух (спу́хла, спу́хло, спу́хли); Неха́й він (ти, вона́, воно́, вони́) спу́хне (спу́хнеш, спу́хнуть) — уживається як лайка, проклін. [Каська:] Картоплю носила, бо мій дармоїд вилежується, щоб він спух… (Ірчан, І, 1958, 77).

2. розм. Ставати повним, товстим; пухнути. — Ти лінюх! До роботи залінивий! Все кричиш, що нещасливий, а з дармовання [дармування] аж спух! (Мак., Вибр., 1954, 432).

3. перен. Збільшуватися в об’ємі. Пожадно вбирала [земля], пила животворну вологу, розпарювалася, спухала… (Горд., Чужу ниву.., 1947, 92); Здувалися грозові хмари і темним тістом спухали на.. небосхилі (Стельмах, І, 1962, 163).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 617.