СПОЛО́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., СПОЛО́ХАТИ, аю, аєш і СПОЛОШИ́ТИ, лошу́, ло́шиш, док., перех.

1. Викликати страх, переляк, тривогу, вселяти занепокоєння. — Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсім вмира, коли привели панотця? (Кв.-Осн., II, 1956, 85); [Андрій:] Може, знечев’я сполохав вас, то вже не гнівайтесь, Йосипе Степановичу! (Кроп., І, 1958, 491); Він догадавсь, що сполохав економську сім’ю, котра вкупі з наймичками і малими дітьми дерла пір’я (Н.-Лев., І, 1956, 168); Повернувшись уночі з МТС, Онисько Артемович сполохав на радощах усю сім’ю (Гончар, Південь, 1951, 93); Амати смерть всіх сполошила, В тугу, в печаль всіх утопила (Котл., І, 1952, 290); // Лякаючи, примушувати насторожуватися, знімати метушню або й зовсім залишати своє місце (перев. людей, тварин, птахів). Раз у раз сполохують вони шакала і раз у раз знаходять подзьобаних гавами мертвяків (Тулуб, Людолови, II, 1957, 550); Хотів [Денис] закурити, та побоявся: тютюн далеко чуть, то щоб не сполохати злодія (Гр., II, 1963, 252); Денис.. щось перекинув, певно старе відро, воно заторохтіло і сполохало вгорі голубів (Тют., Вир, 1964, 242); Раптовий постріл на крайньому лівому флангу сполошив цю отару сіро-зелених тварин (Досв., Гюлле, 1961, 64).

2. перен. Переривати, порушувати який-небудь стан, певну дію і т. ін. Вона аж розсердилась на маму, що сполохала своїм гуканням її золоті мрії (Н.-Лев., IV, 1956, 110); Хлопець, здіймаючи бриля, питає приємним баритоном: — Чи вільно сполохати задуму вашу, панно? (Коцюб., І, 1955, 161); Каргат не бачив Лариного обличчя. Він чув лише її тихий подих. Вона ніби боїться сполохати ту радість, що проймає зараз їх обох (Шовк., Інженери, 1956, 371); Така перелякана [Дарка] своїм щастям, що боїться його сполошити одвертим запитанням (Вільде, Б’є восьма, 1945, 47); Огонь.. сполошив дитячі сни (Сос., II, 1958, 271).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 567.