СПОЗАРА́НКУ, присл.

1. Дуже рано, на світанні, з раннього ранку. То Доля грядки копле [копає], Красу садить, розум сіє, Примовляє, приспівує: — Сходи, красо, до схід сонця, Ти, розуме, спозаранку! (Фр., X, 1954, 16); — Чого ти так спозаранку розреготалася? Іди в хату (Хотк., І, 1966, 103); Він розбудив мене спозаранку (Трубл., Глиб. шлях, 1948, 141).

2. Занадто рано, раніше, ніж треба. Спозаранку лягав [Макар] спати й, добре спочивши, вставав свіжий, бадьорний [бадьорий] уранці (Л. Янов., І, 1959, 53); [Борис:] Бач, деякі гості ще спозаранку учора пороз’їжджались, а Ізмайлови зостались ночувати (Кроп., І, 1958, 423); * Образно. Чув молитви глухі.., Бачив сльози дітей і калік, І страждання чужі спозаранку Опекли моє серце навік (Шпорта, Мужність, 1951, 47).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 560.