СПОГАНІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., розм. Стати гіршим, погіршати. Без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло (Свидн., Люборацькі, 1955, 174); Я слухаю ці розмови під дубами, і так мені чомусь робилося тоскно, так жалько [жалко], що світ споганіє, поки я виросту (Довж., Зач. Десна, 1957, 493); // Ослабнути фізично; змарніти, податися. — Питки хочеш, сину? — спитався, підійшовши, Грицько. — Пий на здоров’я. Ач, як споганів (Мирний, І, 1954, 302); // Стати не таким гарним, красивим; втратити красу, вроду. Її звичайно ніжне й лагідне лице на хвилю відражаюче споганіло (Коб., II, 1956, 136); — Може од морської води в Марусі простигне той дурний дівочий пал.. Та вона й таки добре споганіє од морського купання… (Н.-Лев., VI, 1966, 49); — Ото споганіла так? — схвильовано глянула дівчина у вічі йому. — Не споганіла, а змарніла,— поправив її Артем. — Дарма. Вернеться здоров’я, вернеться і врода (Головко, Л. Гармаш, 1971, 273).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 554.