Про УКРЛІТ.ORG

спльовувати

СПЛЬО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., СПЛЮ́НУТИ, ну, неш, док.

1. перех. і неперех., чим. Викидати, видаляти що-небудь з рота плювком; випльовувати. Юра отямлюється від того, що його раптом занурюють головою в річку. Він пирхає, спльовує щось солоне і відхаркує з легенів пісок (Смолич, II, 1958, 55); Тетеря, з обв’язаною рушником головою, смокчучи квашене яблуко, спльовував під ноги зернятка (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 65); Чоловік понуро сіпнув оком, жінка щось йому шепнула, і обоє безвиразно сплюнули лушпинням (Кач., II, 1958, 45); * Образно. Аж налаяла Палажка та й сплюнула, сердите слово (Барв., Опов.., 1902, 152).

2. неперех. Викидати, видаляти слину, мокротиння з рота плювком; плювати. Смоктав [Юрчик] немилосердно. Одну [люльку] викурював, другу набивав, безперестанно спльовуючи набік (Хотк., II, 1966, 153); — Не дряпайся, кицько,— відхиляє голову управитель і спльовує (Стельмах, І, 1962, 583); Яків випив чарку, крякнув, скривився, сплюнув (Мирний, І, 1954, 293); Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини (Коцюб., І, 1955, 131); — Чого ж, ми не ледачі, — сказав він і, сплюнувши в руки, міцно вчепився ними в рядняні цупкі гузирі (Гончар, II, 1959, 152); — Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 423).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 546.

вгору