СПА́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., СПАЛИ́ТИ, спалю́, спа́лиш, док., перех.
1. Піддавати дії вогню, знищувати вогнем. Молодь розкладала великі вогнища, спалюючи на них старі цвинтарні хрести (Стельмах, II, 1962, 329); Я було написала до Вас листа та й спалила його, щось він мені дуже недоладним здався (Л. Укр., V, 1956, 163); У двір вскочило два хлопці й.. закричали разом: — Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! ваш виноград рубають. Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять… (Коцюб., I, 1955, 215); Відразу після збирання врожаю треба спалити стерню (Хлібороб Укр., 4, 1969, 26); * Образно. Чого боятись, коли найстрашніше пройшло крізь її серце вогнем і спалило там все? (Коцюб., II, 1955, 181); // безос.— Років п’ять тому півсела громом спалило (Збан., Таємниця.., 1971, 49); *У порівн. Оповідав [Сава], що двадцять років в Америці прожив, як у печі спалив (Чорн., Пісні.., 1958, 88); // Витрачати на опалення, на освітлення і т. ін. Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… (Мирний, II, 1954, 45); // перев. док., кого, розм. Знищити вогнем чиє-небудь майно (хату, будинок і т. ін.). — Я йому [панові] такого пущу півня!..— грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився.. — Схаменись! Його спалим, а через його й другі погорять… (Мирний, І, 1949, 158); — Може, це Григор підпалив? — пошепки каже Микита Дудка.— Кажуть, він і пана Базилевича спалив,— погоджується Василь (Панч, Гарні хлопці, 1959, 26); — Ну за віщо.. нас скривдили, роздягли? Чи ми спалили когось, чи хату обібрали, чи злочин який вчинили? (Шиян, Баланда, 1957, 52); // Висушувати, знищувати сильною спекою. Це полудень спалює Пяндж і Гунд Ватрою зеніту (Перв., І, 1958, 109); — Святий, огненний господине [сонце]! Спалив єси луги, степи (Шевч., II, 1963, 388); // перен. Знищувати, руйнувати, розвіювати. Горілка без вогню розум спалить (Укр.. присл.., 1955, 207); Її душа озветься щирістю, яка спалить недовір’я… (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 228).
◊ Спали́ти свої́ (за собо́ю) кораблі́ див. корабе́ль; Спали́ти [свої́] мости́ — рішуче порвати з чим-небудь, зробити неможливим повернення до чогось. Уявивши себе між студентів, Денис скривився. Ні, назад не було вороття. Він сам спалив мости і не шкодує (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 212).
2. Обпікати вогнем або чим-небудь гарячим; обпалювати. На світло сердега в вікно полетів, До свічки наткнувся, та й крильця спалив… (Щог., Поезії, 1958, 337); * Образно. [Маруся:] Ти вже боїшся й глянути на мене? Не бійся, не спалю тебе очима (Сам., II, 1958, 83); Від шаленого кружляння поморочилася голова, один раз Орися заточилася, але Тимко підтримав її рукою, спалив білозубою усмішкою (Тют., Вир, 1964, 128).
3. Виклика́ти відчуття, подібні до тих, які виникають від опіку (про дію морозу, вітру); обпікати; // Спричиняти хворобливе відчуття жару, печії і т. ін. І хоч Дніпро під боком, але спрага спалює людей (Гончар, Таврія.., 1957, 570).
4. перен. Сильно діяти на кого-небудь, змушуючи зазнавати якогось гострого відчуття; завдавати моральних страждань; мучити. Ревнощі оті, що спалювали хлопця не раз,— диму ж без вогню не буває!.. Сержант з полігона таки двічі проводжав її додому і навіть трішки подобався їй (Гончар, Тронка, 1963, 251); Несвітський сором спалював Тіну, вона затулила обличчя долонями, схлипнула (Мушк., День.., 1967, 28); // у сполуч. із сл. душу, серце. Викликати важкі болісні переживання. [Мессія:] Та що тобі спалило душу, жінко? [Міріам:] Не знаю, чи ненависть, чи любов (Л. Укр., II, 1951, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 486.