СП’ЯНІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до сп’яні́ти. Сп’янілий від меду й олу [пива], він все ходив по хижі (Скл., Святослав, 1959, 24); Від слави вірної сп’янілий, Ти [Наполеон] йшов, валив міцне, слабе, І стало під кінець несила Самій землі носить тебе (Зеров, Вибр., 1966, 419); Селяни витягали з-під повіток заржавілі за зиму плуги й борони, лагодили вози і сп’янілими від духу землі очима позирали в поле (Панч, І, 1956, 252); * Образно. Сп’янілий до нестями вечір квітами пропах (Сос., Близька далина, 1960, 49); * У порівн. Наче сп’янілий від нових безкраїх можливостей, Вася хотів швидше усе побачити, про все дізнатись (Гончар, III, 1959, 187).

2. у знач. прикм. Який сп’янів. — Пий, Сафроне.., — дзенькнув чаркою в чарку сп’янілий Данько, і самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину (Стельмах, II, 1962, 369); Сп’янілий чабан не витримав і з серцем стукнув об долівку гирлигою (Баш, На землі.., 1957, 9); До вечора сп’яніле село гуляло біля церкви (Стельмах, II, 1962, 114); // Який виражає сп’яніння (про посмішку, очі). Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби,.. осміхається сп’янілою посмішкою (Вас ., І, 1959, 237); Сп’янілі очі [кріпака] нишпорили по столу, шукаючи кухлик (Баш, На землі.., 1957, 11).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 618.