СЛІПОТА́, и́, ж.

1. Стан за знач. сліпи́й 1. [Михайло:] Як жаль татка! Скілько у нього енергії!.. і на тобі таке нещастя: сліпота! (К.-Карий, III, 1961, 64); Його педантична акуратність і автоматична точність при всіх вадах — глухоті, сліпоті й німоті..— все це було незвичайне, незрозуміле і дратувало (Смолич, І, 1958, 85); Той [дід] був сліпенький на одне око. Ту сліпоту онук вважав найсерйознішим дідовим недоліком (Збан., Сеспель, 1961, 427).

∆ Ку́ряча сліпота́ див. ку́рячий; Снігова́ сліпота́ див. снігови́й.

2. перен. Нездатність, невміння помічати те, що відбувається навколо, правильно оцінювати його. За сліпоту і самодурство Горлова доводилось платити людською кров’ю, людськими жертвами (Вітч., 8, 1958, 165); Ідейна сліпота, моральна невихованість, відсутність глибоких переконань і принципів породжують соціальну розбещеність, безпринципність, моральне падіння, духовну спустошеність (Веч. Київ, 2.III 1966, 2).

3. збірн., розм. Сліпі люди: // перен. Неписьменні, неосвічені люди. — А у вас чудо — не образи, панно Маріє!.. — Ляшки й собі кинулись дивитись на образи і один одного торкають: — бач, кажуть, бач! ге! що то богослов! зараз і завважив! Не ми, сліпота! (Свидн., Люборацькі, 1955, 83).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 364.