СКІНЧА́ТИ, а́ю, а́єш, рідко СКІ́НЧУВАТИ, ую, уєш, недок., СКІНЧИ́ТИ, чу́, чи́ш, док.

1. перех. Доводити що-небудь до кінця, до завершення; завершувати, закінчувати. — Чи не Обломов і я? .. Почав писати другу драму, та, мабуть, через обломовщину і не скінчаю… (Мирний, V, 1955, 344); Праця моя посувається потроху, мушу скінчити її і здати в редакцію до свого виїзду (Коцюб., III, 1956, 401); Налиймо, друзі, знову І вип’ємо за ті пісні, Що скінчують розмову (Перв., II, 1958, 137); Край воріт, скінчивши діло, Спочивають трактори (Вирган, В розп. літа, 1959, 24); // Завершувати навчання де-небудь. Звісно, батькові й матері трохи було дивно спершу, що чоловік, скінчивши університета та мігши бути людиною великою..,— ішов орати (Гр., II, 1963, 61); Мій дід скінчив гірничу школу (Сос., II, 1958, 356).

◊ Скінчи́ти дні (життя́, шлях і т. ін.) — померти. Як скінчу життя.. Щоб не чути більш образ,— Киньте часом і про мене Пару щирих, теплих фраз! (Граб., І, 1959, 360); Чи до мети я певної дійду, Чи без пори скінчу той шлях тернистий (Л. Укр, I, 1951, 44).

2. неперех., перев. з інфін. Переставати робити що-небудь. Хутко буду знов писать, а тепер скінчу (Л. Укр., V, 1956, 231); Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скінчив розповідати (Головко, II, 1957, 67); — Ну, що? — спитав Шевчук, коли Іванов скінчив читати (Головко, II, 1957, 617).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 269.