СКУ́ЛЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., рідко, СКУ́ЛИТИСЯ, люся, лишся, док.

1. Щулитися, корчитися (від холоду, болю, страху і т. ів.). На ту згадку Андрій якось інстинктивно скулювався та й схиляв голову на груди (Крим., II, 1972, 21); Леон зблід, скулився під градом тих слів (Фр., V, 1951, 281); Він весь скулився і напружився — наче ладнався зробити стрибок (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 453); // тільки док. Зсутулитися, згорбитися. Ще більше скулився [дід], зморщився в грибочок сушений.., якось посірів увесь, неначе землі грудочка (Хотк., II, 1966, 361); Батько скулився ще гірше: окупація на ньому позначилася горбом (Кач., II, 1958, 296).

2. Скручуватися в клубок. Їжак пробіг, може, зо три кроки, потім скулився в борозді [борозні] (Фр., IV, 1950, 65); // Скорчуватися, примостившись де-небудь. Злидні [казкові істоти] скулюються під порогом темною купою (Л. Укр., III, 1952, 254); Скулився [Бекір] долі біля порога (Коцюб., II, 1955, 155); Орися, скулившись, лежала на бочку (Тют., Вир, 1964, 222); Сашко скулився на тачанці коло кулемета (Ю. Янов., II, 1958, 177); * Образно. Місто скулилось, накрите чорним рядном ночі, і спало не спало — слухало (Ірчан, II, 1958, 91).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 333.