СКРИ́ВДИТИ, джу, диш, перех., док.

1. Док. до кри́вдити. Вже як менший брат чим її скривдить, так Галя й словечка не зможе вимовити і втече од усіх (Вовчок, І, 1955, 288); Ми справді трохи скривдили його (Фр., IV, 1950, 22); Стало їй солодко, що в неї з’явився в рідному домі захисник, який не дасть її скривдити (Тулуб, В степу.., 1964, 342); Насміхатися з нього, скривдити його ніхто не наважується (Гончар, III, 1959, 55). Він навіть не уявляв собі, як це можна скривдити дівчину, щоб потім гіркі сльози ковтала, дорікаючи за обман та наругу (Головко, II, 1957, 514).

2. перев. чим, розм. Наділити чим-небудь у недостатній мірі або наділити чимсь поганим, позбавити чогось. [Горпина:] Мене бог не скривдив кумами. Хвалити бога, не цураються мене простої (Н.-Лев., II, 1956, 501); Підходить парубійко, ростом бог не скривдив (Ковінька, Кутя.., 1960, 110); Її сестрички мають те, в чому її так скривдила природа: вроду (Вільде, Сестри.., 1958, 103).

3. рідко. Порушити вірність чому-небудь. Хай нагада себе в цім слові Здавен прихильний вам піїт: — Не скривдив він святій любові І пориванням давніх літ! (Стар., Поет. тв., 1958, 43); Тільки третій із легінів, Що його Пігул відзначив, Тільки цей надій не скривдив, Хлопець рицарської вдачі (Шер., Дорога.., 1957, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 317.