СКРЕ́ГІТ, готу, ч.

1. Різкі скрипучі звуки, що утворюються сильним тертям кам’яних, металевих і т. ін. предметів. Із скреготом відчинилися двері порожньої камери, що була поруч з моєю, в’язня штовхнули (Петльов., Хотинці, 1949, 42); Від моря чути час од часу мовби гарматні вибухи та скрегіт каміння-голишів (Головко, І, 1957, 473); Її голос схожий на скрегіт заржавілого заліза (Дмит., Розлука, 1957, 98); Скрегіт крижаного громаддя, гул скреслої ріки будили собою все навкруги (Гончар, II, 1959, 203); // Такі звуки, утворювані роботою механізмів, машин. Сапачка із скреготом ходила по рядках (Горд., II, 1959, 332); Він [сніг] немов приглушував усі звуки — і сміх молоді, і автомобільні сирени, і скрегіт трамвайного гальма (Донч., V, 1957, 319).

2. Звуки, утворювані тертям верхнього ряду зубів об нижній. Виїхали вони під поетичний скрегіт зубів розлюченого Коростилевського (Грим., Незакінч. роман, 1962, 88); * Образно. Радянський народ — народ-трудівник, творець, народ, який уперше в історії людства, під шалений скрегіт різних ворогів, що кільцем оточували нас, своїми руками, без будь-чиєї допомоги побудував першу в світі країну соціалізму (Рад. Укр., 4.ХІ 1956, 1).

◊ Скре́гіт зубо́вний — страшенна лють, злість.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 314.