СКРА́Ю, присл.

1. На межі чого-небудь, на кінці чогось, на початку або на кінці ряду. Іван скинув весла у перший скраю човен (Коцюб., І, 1955, 385); Безрідні стоять скраю, дивляться смутно на чуже горе, та й своє в серці ворушиться (Л. Укр., III, 1952, 568); Я сиділа скраю од дверей (Мирний, І, 1954, 85); Запарили [наймички] собі квашу й поставили горщик скраю на печі (Н.-Лев., III, 1956, 208); На вільному ослоні скраю сів [Давид] (Головко, II, 1957, 127).

2. у знач. прийм., з род. в. Уживається при вказівці на розміщення кого-, чого-небудь на межі або на кінці чогось. Це було колгоспне подвір’я. Воно стояло скраю мальовничого села (Ю. Янов., І, 1958, 303).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 312.