СКО́РЧУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., рідко, СКО́РЧИТИСЯ, чуся, чишся, док.

1. Вигинатися, кривитися в корчах. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався і ховався під подушкою (Мирний, І, 1954, 362); Він скорчився од болю (Коцюб., І, 1955, 407).

2. Дуже згинатися (у 2 знач.). Ой, знати, знати, Хто оженився: Скорчився, зморщився Та й зажурився (Укр.. лір. пісні, 1958, 118); Старий скорчився від морозу (Фр., II, 1950, 35); Його руки скорчилися досередини (Коб., II, 1956, 190); Під сосною лежала доросла людина, а над нею скорчився хлопчик (Баш, Проф. Буйко, 1946, 45); Два сусіди по камері сплять, мов мертві. Вони лежать скорчившись (Кол., Терен.., 1959, 281); * Образно. Темна стара церковка. Уся вона наче скорчилася від старості (Вовчок, І, 1955, 302).

◊ Ско́рчитися в три поги́белі — дуже зігнутися, згорбитися. Палажка сіла на лаві й скорчилась в три погибелі (Н.-Лев., II, 1956, 329); Янкель скорчився в три погибелі і майже боком підкотився до гайдука (Довж., І, 1958, 269).

3. Набирати певного виразу (про обличчя). Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющилися (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 73).

4. тільки док., розм. Вмерти, згинути. Кому нашої землі схочеться, той під нею скорчиться (Укр.. присл.., 1955, 408).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 305.