СКОНА́ННЯ, я, с.

1. Дія за знач. скона́ти. В Самсона знову уступила В останній час перед сконанням Незмірная, нелюдська сила (Л. Укр., І, 1951, 339).

2. Смерть із страшними муками. — О-ох!.. Де та смерть моя ділась!.. — Нема на вас сконання! не дають спати… — сердито бурчить невістка, і лавка скрипить під нею (Коцюб., II, 1955, 272).

До скона́ння — до смерті. Квітки й поцілунки, краса й раювання Життя хай сповняють тобі до сконання (Гр., І, 1963, 91); [Убогий брат:] Дякую за шану, За гостини, частування, — Не забуду до сконання! (Олесь, Вибр., 1958, 446).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 294.