СКО́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., СКОЛО́ТИ, сколю́, ско́леш, док., перех.

1. Скріплювати, з’єднувати що-небудь гострим предметом. Сколюючи шпильками своє розпушене і золотаве волосся, вона повернулася до мене (Грим., Подробиці.., 1956, 12); Вона голкою сколола пазуху сорочки й замотала на ній нитку (Чорн., Потік.., 1956, 4).

2. Заподіювати собі рани гострим предметом у багатьох місцях. Ухопився [Хома], хоч і руки у кров сколов, за тернові кущі і став пробі кричати!.. (Кв.-Осн., II, 1956, 250); На цій землі ще ніхто не зміг Дійти до квітів, не сколовши ніг (Мисик, Біля криниці, 1967, 323); // Уражаючи кого-небудь чимсь гострим, наносити рани в багатьох місцях. — Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами (Укр.. казки, 1951, 39); — Кажуть, геть чисто штиками скололи [Тесленка]! — додав хтось. — А хіба ж вони [гайдамаки] люди! Звірюки! (Головко, II, 1957, 615).

3. Колючи, відділяти, знімати з поверхні шар чого-небудь. На тротуарах сколювали ломиками кригу мовчазні суворого вигляду чоловіки (Перв., Материн.. хліб, 1960, 90); Вздовж лави просувається робочий орган струга з набором різців. Він сколює стрічку вугілля і відвалює його на прокладений тут же конвейєр (Рад. Укр., 4.VI 1961, 2).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 293.