СКА́ПУВАТИ, ую, уєш, недок., СКА́ПАТИ, аю, аєш, док.

1. неперех. Стікати краплями або повільно. На колючках будяків тремтіли хисткі краплини, іноді скапуючи (Гуц., Скупана.., 1965, 21); З мокрих дерев рідко скапує не струшена з ночі вода (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 206); * Образно. З воском скапували останні хвилини Маринчиного життя (Кач., Вибр., 1953, 457); // Танути зверху, з країв, укриваючись патьоками, струмочками розтопленої речовини; обпливати. Свічка скапує і гасне (Тарн., З дал. дороги, 1961, 193).

◊ Бода́й ти (він і т. ін.) ска́пав, як віск — уживається як лайка, проклін. [Баба Олена:] Знову цей сатана, бодай ти скапав, як віск! Знову уста мені замурує… (Галан, І, 1960, 466); [Ні́би (мов, немо́в і т. ін.)] ска́пувати сві́чкою — худнути, марніти; танути. — Та вже й сам бачиш, як я знемогла в силі й з кожним днем ніби скапую свічкою… (Козл., Ю. Крук, 1957, 540); Ска́пувати кро́в’ю за кого, рідко — дуже піклуватися про кого-небудь, переживати за когось, побиватися за кимсь. Боявся наш батько панського хліба. Не так уже за себе,— за нас, за дітей, кров’ю скапував (Козл., Сонце.., 1957, 54).

2. перех., рідко. Вкривати краплями яку-небудь поверхню. Скапати лист сльозами; * Образно. Поникала [Калина], як скошена квітка, сльозами життя своє скапувала (Черемш., Тв., 1960, 210).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 251.