СКАЛІ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до скалі́чити. Думки його повернулися назад..; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа (Мирний, І, 1949, 272); Одне лихо — на милицях стрибає Сашко. Міною його покалічило ще хлопчаком.., ногу порвало, зостався на все життя скаліченим (Гончар, Тронка, 1963, 41); Конкретні картини життя змальовані в циклі «Подорож» [М. Рильського]. Перед поетом постають мила, але тяжко зранена, скалічена війною Полтава, пейзажі південного степу, дніпровських плавнів (Іст. укр. літ., II, 1956, 397); // у знач. прикм. Скалічені старі руки до бога здіймала [мати], Свою долю проклинала, Сина вимовляла (Шевч., І, 1951, 235); — Ну, ти хоч і старий, а обдурити нас не обдуриш, — сказав плечистий, але, побачивши скалічене обличчя старого, пом’якшав.— Ну, йди (Тют., Вир, 1964, 438); Як метелик навколо світла, закружляв Кузьма довкола скаліченого деревця і таки помітив рваний слід задніх лап звірини (Стельмах, II, 1962, 298); За кілька хвилин уже можна було розібрати, що в приміщенні є ліжко, невеликий столик, два скалічені стільці (Добр., Ол. солдатики, 1961, 9); // у знач. ім. скалі́чений, ного, ч. Той, кого скалічили. Товпа [натовп] гомоніла і тиснулася довкола скаліченого (Фр., V, 1951, 264); На його щастя хтось завадив бандитові і потім допоміг скаліченому дійти до койки (Ю. Янов., II, 1954, 61); // скалі́чено, безос. присудк. сл. Під Очаков [Очаків] Погнали й Максима. Там-то його й скалічено, Та й на Україну Повернено з одставкою: Бачиш, праву ногу Чи то ліву підстрелено… (Шевч., II, 1963, 273); Їх багато, багато, багато. Темні зморшки на лицях худих. Тих скалічено, тих лиш підтято, Тих убито, а мучено — всіх (Рильський, Поеми, 1957, 286).
2. у знач. прикм., перен. Який знівечився, зазнавши моральних травм; знівечений. [Руфін:] Нема між нами всіх тих рабських душ, заляканих сумлінь і темних мислей, скалічених гординь (Л. Укр., II, 1951, 505); Ех, дядьку Якове, моя талановита-безталанна рідня! Мені й досі шкода не так вашої покаліченої руки, як скаліченої душі… (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 138).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 246.