СКАКУ́Н, а́, ч.

1. Кінь з високими біговими якостями. Зориться [шинкар] на коня-скакуна (Мирний, III, 1954, 334); Наполеон нічого не сказав. Торгнув острогами арабського скакуна, і той, не торкаючись землі, виніс імператора до його війська (Кочура, Зол. грамота, 1960, 62); Донський скакун; Угорський скакун.

2. розм. Той, хто весь час скаче, не всидить на місці; пострибун.

3. розм. Той, хто танцює; танцюрист. Маєш же дружбоньку скакуна? (Сл. Гр.).

4. діал. Коник (у 5 знач.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 245.