СКАЗ, у, ч.

1. Гостре інфекційне захворювання ссавців і людини, що викликається вірусом і передається слиною хворої тварини — собаки, кішки тощо. Заразні хвороби тварин, на які можуть хворіти люди, називають зоонозами. До них відносять сибірку, сап, сказ, ящур, чуму (Підручник дезинф., 1953, 44); Щеплення проти сказу провадять якнайшвидше після укусу скаженою твариною (Профіл. захвор.., 1955, 153).

2. Надзвичайний ступінь роздратування, гніву; несамовитість. Очі у графа Потоцького аж яскріли під запалом хижого сказу, а сині губи крилися білою піною (Стар., Облога.., 1961, 40); Хома відповідає, раптом розлютувавшись до сказу (Ю. Янов., IV, 1959, 10); — Плювать мені на вашого Керенського!— гарикнув Іван і, стримуючи сказ, ухопився рукою за кілок у плоті (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 228); * Образно. Години йдуть без переміни,— Хіба що гірше стане враз, Хіба що зимний дощ порине Чи злого вітру прийде сказ (Рильський, II, 1960, 160).

◊ Дово́дити (довести́) до ска́зу; Ки́дати (ки́нути) в сказ кого — сильно розлючувати когось. Звичайнісінькі вимоги шкільної дисципліни доводили його до сказу (Крим., Вибр., 1965, 324); Могла [Стаха].. своїм сміхом розвеселити людину до сліз і довести до сказу, вбити й знову воскресити (Вільде, Сестри.., 1958, 378); Те, що він не міг розгадати ідеї та мети цього костюмування, кидало пана полковника в сказ (Смолич, Театр.., 1940, 149); Сказ напа́дає (напа́в) на кого, рідше кого; Сказ нахо́дить (найшо́в) на кого — кого-небудь охоплює сильне, нестримне почуття гніву, рідше радості і т. ін. — То молиться [батько] в кутку цілими вечорами, то нападає на нього такий сказ, що не тільки люди, а й боги в хаті не вдержаться… (Тют., Вир, 1964, 77); На Марину найшов наче сказ: .. вона — то била гопака по пішоходах,.. то тиркала, то висвистувала, мов п’яний халамидник (Мирний, III, 1954, 231).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 239.