СИНІ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до сині́ти. В ній заворушилася туга .., мов те безхмарне склепіння, синіюче у воді глибоко-глибоко (Коб., І, 1956, 334); Високу постать головнокомандувача щодня бачили то в порту, то ще частіше — на горі Мітрідат, коли він у бінокль розглядав синіючий вдалині за протокою кубанський берег (Гончар, II, 1959, 318); Я сидів на околиці міста, з якої видно чудовий краєвид, і малював прекрасні синіючі далі (Донч., VI, 1957, 638); За річкою, з-за далеких синіючих горбів, червоним велетенським м’ячем викочувалося сонце (Коз., Гарячі руки, 1960, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 183.