СВО́ЛОК, а, ч. Балка, яка підтримує стелю в будівлях. Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака.. Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; ..вирізано і хто світлицю збудовав [збудував], і якого року (П. Куліш, Вибр., 1969, 60); Стара хата вже осіла.. Сволоки в низеньких кімнатках неначе понависали над головами гостей (Н.-Лев., VII, 1966, 98); За чотири дні і сохи встановили [майстри], і сволоки уклали (Донч., IV, 1957, 259); // Така балка як місце схову різних предметів. На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежать дві-три книжки (Кос., Новели, 1962, 74); Дівчина стала на полу, потяглася руками за сволок, де лежали її немудрі скарби (Цюпа, Назустріч.., 1958, 88); Я прибіг додому, поліз на піч і сховав гвинтівку на сволок (Панч, II, 1956, 488); // Поперечна балка в деяких спорудах. — І не встиг Григорій перехреститись удруге, як я вже був на сволоку [дзвіниці], де висіли дзвони (Мик., Кадильниця, 1959, 31).

Під сво́лок хто; [До] сво́лока сяга́є хто — хтось дуже високий. [Свашка Варка:] Старша дружка під сволок, З’їла калачів сорок (Н.-Лев., II, 1956, 427); —— Грізний, здоровий — до сволока головою сягає [дядько] (Стельмах, II, 1962, 405).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 100.