СВА́ТАННЯ, я, с.

1. Дія за знач. сва́тати і сва́татися. — Воно, скажу, не зовсім гаразд, якщо сватання починають самі батьки,— торкнувся рукою до шапки Левко (Стельмах, І, 1962, 58); Була така хвилина, коли Павлина, згадавши своє невеселе з Йосифом сватання, відчула ніби співчуття до Сташки (Вільде, Сестри.., 1958, 337).

2. Одна з частин традиційного весілля, під час якої вирішується питання про шлюб. Маруся ще завидна просила до себе на сватання (Кв.-Осн., II, 1956, 73); Настя привіталась до Мотрі. Вони розбалакались.. А Насті — чи добре у Гната?.. А чи піде вона на сватання до Зіньки Василишиної..? (Коцюб., І, 1955, 58); Традиційне весілля складалося з декількох частин, кожна з яких мала певний зміст і значення,— сватання, заручини, дівич-вечір, гільце, коровай, весілля, перезва (Нар. тв. та етн., 3, 1962, 36).

Запи́ти сва́тання, заст.— випити горілки на знак остаточної згоди на шлюб. — Панну хорунжівну вже просватали за пана сотника конотопського.., вже й рушники подавали і сватання запили (Кв.-Осн., II, 1956, 208).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 66.