САМОТІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.

1. Бути розташованим, стояти відокремлено, ізольовано від кого-, чого-небудь. По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки (Коцюб., II, 1955, 317); У лісах північної Волині самотіє самотою хуторець Діброва (Літ. Укр., 30.ІІІ 1965, 1); Минає [Терентій] кучеряві груші, що сумно самотіють у полях (Стельмах, Хліб.., 1959, 513).

2. рідко. Жити одиноко, самітньо. Я самотію в Новогрудку (Сл. Гр.); // Бути, залишатися без догляду, уваги. Мимо проходять люди, тупа копитом в стежку осел, а садок самотіє, запущений і забутий (Коцюб., II, 1955, 413).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 48.