САМОЛЮ́БНИЙ, а, е.

1. Який відзначається самолюбством. Олеся знала, що він самолюбний, хоч на взір ніби й апатичний та млявий (Н.-Лев., III, 1956, 135); // Сповнений самолюбства. Вуйко Дорко чоловік уже не молоденький, уміє панувати над собою. Холодним розумом, мов морозом, в’ялить самолюбні почування і ясним поглядом дивиться на гостей (Мак., Вибр., 1954, 23).

2. Пройнятий егоїзмом. Часто бачив смутний чоловік, які дрібні й самолюбні розмови навкруги, і він не любив приставати до тих розмов (Сам., II, 1958, 226).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 39.