САМОВРЯДУВА́ННЯ, САМОУРЯДУВА́ННЯ, я, с.

1. Форма управління, за якого суспільство, певна організація, господарська чи адміністративна одиниця тощо має право самостійно вирішувати питання внутрішнього керівництва. Організація революційного самоврядування, виборів народом своїх уповноважених є не пролог, а епілог повстання (Ленін, 11, 1970, 161); Уряд [Петра І] почав дедалі більше обмежувати козаче самоврядування, бо самостійне козацьке військо було для нього небезпечне (Іст. СРСР, II, 1957, 16); При комунізмі державу буде замінено громадським самоврядуванням (Ком. Укр., 4, 1962, 60); // Виборна установа, яка здійснює таке управління. Розправившись з Базилевським, турбаївці обрали самоврядування (Гончар, Таврія, 1952, 195); Столяров коротко оглянув простору кімнату — в кабінеті глави міського самоврядування йому доводилось бути вперше (Смолич, V, 1959, 778).

2. Право державної одиниці самостійно вирішувати питання внутрішнього законодавства й управління, а також мати свої урядові органи. Всі області держави, що відрізняються побутовими особливостями або національним складом населення, повинні мати широке самоврядування і автономію.. (Ленін, 23, 1972, 303); Боротьба колоній за самоврядування.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 32.