САДИ́БА, и, ж.

1. Житловий будинок та господарські будівлі з прилеглими до них садом і городом, що разом є окремим господарством. Гануш пригадував, чи бачив він коли в її садибі воли та корову, та таки й не пригадав (Н.-Лев., III, 1956, 224); За сараєм був невеликий город, і всю садибу обступав навколо старий і похилий тин (Донч., IV, 1957, 42); // Те саме, що має́ток 1. Має [граф] коней, має садиби недалечка від Парижа (Вовчок, І, 1955, 376); Доведеться в посаг їй дати млин та садибу чигиринську (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 155); За дощаним парканом, який огороджував подвір’я клубу, починався парк; чотири десятиріччя тому тут була поміщицька садиба (Дмит., Наречена, 1959, 205).

2. Адміністративно-громадські, виробничо-господарські та житлові будівлі колгоспу, радгоспу тощо, зосереджені в одному місці. Центральна садиба артілі ще здалеку вабить око гостей високими кам’яними спорудами міського типу (Рад. Укр., 23.I 1954, 2); Серед степу на багато кілометрів видніється садиба машинно-тракторної станції (Гончар, Новели, 1954, 163); На одній садибі компактно розміщене все тваринницьке господарство артілі (Соц. твар., 3, 1956, 15).

3. Ділянка землі, що відводиться комусь для забудови, під сад та город. Швидко й нову садибу матері нарізали. Глинища.. підійшли якраз їй (Збан., Єдина, 1959, 22); — Що ж, хлопці, крути-верти, а переселятися доведеться,— гомоніли в юрбі. — Хоч би садибу дали таку, як треба.— Мені якби біля річки, щоб качок розвести (Тют., Вир, 1964, 180); // Ділянка землі біля будинку, зайнята садом, городом і т. ін. В неї [пані], окрім свого двору, не було ні садиби, ані кроку землі своєї (Вовчок, І, 1955, 259); Світ пішов нелегкий, але все ж таки він, Дорохтей, не купував би хат і садиб переселенців (Стельмах, І, 1962, 316).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 10.