РІ́ПИЦЯ, і, ж. Покрита шерстю основа хвоста у хребетних тварин. Ще раз подивилась [Устина] на хустку та її ув’язала її до кінського хвоста, під саму ріпицю умостила, щоб ніде в дорозі не загубилась (Стельмах, Хліб.., 1959, 271); Коли через двір майнуло дві вовчі тіні, він [собака] хоробро вистрибнув із своєї засідки і біля самого тину вчепився зубами одному вовкові в ріпицю хвоста. Це місце у вовків найдошкульніше (Панч, Гарні хлопці, 1959, 49); // перен. Основа, початок чого-небудь. Кожна з них [верб] була зверху зрубана, і від ріпиці піднімалося.. молоде пагіння, припушене немічним листям (Гуц., Скупана.., 1965, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 576.