РІ́ДНО, присл.

1. Те саме, що по-рі́дному. А матуся… Ні, не видно тільки чорнії стовпці… То ж було всміхнеться рідно (Тич., II, 1957, 138); Так ви рідно добою весінньою Шумите у нічній глибині Дальнім степом, дощем, Україною Та усім найдорожчим мені (Мас., Як пахне земля, 1958, 9); Пахне рідно хлібною скоринкою, добре впрілим у печі борщем, чебрецем і м’ятою (Збан., Єдина, 1959, 12).

2. Щиро, від усієї душі, приязно. Хлопець посміхається до неї довірливо й рідно (Ткач, Жди.., 1959, 82).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 559.