РІДНИ́ТИСЯ, ню́ся, ни́шся, недок.

1. Вступати у родинні стосунки, зв’язки з ким-небудь.

2. перен. Ставати рідним (у 3 знач.) кому-небудь, близьким духом, звичками, поглядами і т. ін. — Наказую міщанам Слуцька прийняти наше військо, як рідних своїх.. Війську даю волю карати непослушних, а з друзями ріднитися (Ле, Наливайко, 1957, 284); [Шевченко:] Так! Це Добролюбов і Некрасов! Герцен, і Огарьов, і Салтиков-Щедрін! А ти… щоб не дружив я? Так — не буде! Бо не на те ріднимся ми — народ російський, славний, — як і український (Тич., І, 1957, 327); // Звикати до кого-небудь, призвичаюватися до чогось, зживатися з кимсь, чимсь. Отак і минали літа. І чимдалі все більше звикав, ріднився Гришко з родиною Гармашів: з Артемом, з тіткою Катрею (Головко, II, 1957, 512).

3. Бути подібним до чого-небудь, схожим на щось у певному відношенні. Порівняння зажуреної Ярославни з зигзицею — зозулею — часто зустрічається в українських піснях.. Аналогічні образи Максимович знаходив і у великоруському фольклорі. Але «південноруські» (українські) пісні, здавалося йому, ще ближче рідняться з «Словом» (Від давнини… І, 1960, 109).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 559.