РОЗХИ́ЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розхили́ти.

2. у знач. прикм. Який розхилився, розчинився. З коридора через розхилені двері виглянула Ориська (Вільде, Б’є восьма, 1945, 3).

3. у знач. прикм. Розкритий, розтулений. Білі зуби блищали крізь розхилені уста (Коцюб., І, 1955, 376).

4. у знач. прикм. Який розкинувся, простягся широко в сторони. Промінь сонця порснув між розхиленими гілочками і впав на яблуко (Сенч., Опов., 1959, 30).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 849.